Екологічно-пізнавальний туристичний маршрут «Від городища до городища через колишні села»

05.05.2017 admin Туристичні маршрути


ПАСПОРТ

екологічно-пізнавального туристичного маршруту

«Від городища до городища через колишні села»

Зміст

  1. Довідка про маршрут.
  2. Відомості про  район подорожі:
  • фізико-географічна характеристика;
  • кліматичні умови;
  • рослинний світ;
  • тваринний світ;
  1. Краєзнавча цінність та історико-культурні об’єкти.
  2. Технологічна мапа екскурсії.
  3. Картографічні матеріали.
  4. Маркування.

Довідка про подорож

Вид туризму: пішохідний, екологічно-пізнавальний, історико-краєзнавчий, етнографічний.

Район подорожі: НПП «Північне Поділля» – горбогір’я Вороняки у південно-західній окраїні Бродівського району Львівської області.

Період проведення:  весна-осінь

Загальна довжина:  30 км

Час проходження: 3 дні (з двома ночівлями у наметах на лоні дикої природи).

Мета подорожі: ознайомлення з природними, географічними та історично-краєзнавчими, зокрема архітектурними, сакральними та оборонними об’єктами південних околиць Брідщини.

Цікаві об’єкти упродовж маршруту: церква Покрови Пресвятої Богородиці в с. Пеняки, залишки кам’яної огорожі графського маєтку, колона зі статуєю Богоматері, костел Святого Альфонса Родрігеса, фігура Яна Непомука, джерело у підніжжі Пеняцького городища, оборонні вали Пеняцького городища, польське кладовище колишнього села Гута Пеняцька, пам’ятник українцям, полеглим від рук польських бойовиків армії крайової, меморіал жертвам колишнього села Гута Пеняцька, мальовничий ставок у витоках річки В’ятина, саркофаг на криниці колишнього поселення Скляна Гута, руїни костелу колишнього села Гута Верхобузька, сади колишнього села Дзвінець, лісовий водоспад на території ботанічної пам’ятки природи «Сасівська», оборонні вали та дитинець літописного городища Пліснесько.

        Розшифрування схеми маршруту:

Перелік зупинок:

  1. Пеняки.
  2. Хутір Гутисько Пеняцьке.
  3. Пеняцьке городище.
  4. Букові лісостани.
  5. Колишнє село Гута Пеняцька.
  6. Хутір Скляна Гута.
  7. Колишнє село Гута Верхобузька.
  8. Колишнє село Дзвінець.
  9. Водоспад.
  10. Стародавнє городище Пліснеськ.

Примітка:  При проходженні даного маршруту необхідним є залучення фахівця із національного природного парку «Північне Поділля».

Відомості про район подорожі

Національний природний парк «Північне Поділля» знаходиться  на території Бродівського, Буського та Золочівського районів. Його площа становить 15587,92 га  у тому числі 5434,4 гектара земель, що надаються національному природному парку в постійне користування з вилученням у землекористувачів, та 10153,52 гектара земель, що належать до його території без вилучення.

Територія парку охоплює північно-західний край Подільської височини.  Окрасою території є Гологоро-Кременецький кряж, а саме фізико-географічні райони Гологори та Вороняки – низькогірні пасма, яким характерні долинно-балкові форми рельєфу.

Вороняки – своєрідний горбо-гірний лісовий район, який за особливостями природи тяжіє більше до Опілля, ніж до Подільського плато. Значні абсолютні висоти в поєднанні з глибоким розчленуванням земної поверхні, значною площею лісових масивів, меншою часткою орних земель є характерною особливістю природи Вороняцького ландшафту. Найбільш поширеними типами ґрунтів  є сірі лісові грунти та близькі до них типи. Вони тісно пов’язані з елементами рельєфу та ландшафтними особливостями території. За гранулометричним складом переважають легкосуглинкові ґрунти. Сірі лісові ґрунти переважно поширені під буковими і грабо-буковими лісами і формуються при помірно вологому континентальному кліматі. Сірі лісові ґрунти утворилися під широколистяними лісами зі значною трав′янистою підстилкою, а початок їх формування відноситься до післяльодовикового періоду, коли лесові плато стали поступово покриватися лісами.

Клімат, як сукупність погодних умов, що сформувалися на цій території, внаслідок тривалого історичного періоду, є важливим компонентом ландшафту і певною мірою визначає особливості формування (якісно й  кількісно) структури рослинного покриву й тваринного світу. Крім того, клімат є важливим чинником, що визначає рекреаційну цінність певної території. А це особливо важливо для національного природного парку, зважаючи на його рекреаційну функцію. Клімат цієї території м′який помірно-континентальний, вологий. Літо тепле, але не жарке, часто дощове, особливо в другій половині й триває 3-3,5 місяці. Осінь також досить волога з частими туманами. Весна характеризується досить мінливими станами погоди, часто затяжна. Вороняки, разом з Гологорами, сприяють утворенню хмарності й опадів, які  (особливо хмарність) в свою чергу виступають як регулятор температурного режиму. Нестійкість погодних умов обумовлена активним розвитком  циркуляційних процесів, впливом циклонів та антициклонів. Середня температура повітря становить близько +7,0°С. Найтеплішим у багаторічному режимі є місяць липень (+18,1°С). Переважаючими є західні і північно-західні напрямки вітрів. Середня швидкість вітру становить 3,7 – 3,9 м/с. Протягом року на цій території випадає 700-800 мм опадів. Найвологішими місяцями є червень, липень, вересень, а найменше опадів випадає взимку.

Завдяки своєму географічному розташуванню та своєрідній історії формування ландшафту, який об’єднують цінні природні комплекси,  тут сформувався і своєрідний рослинний покрив. На цій території зростає 81 вид рослин, що підлягають охороні, зокрема:

  • коручка морозниковидна – рідкісна рослина, яка потребує охорони. Причиною зміни її чисельності є вирубка лісів;
  • вовчі ягоди звичайні (вовче лико) – отруйна рослина, проте потребує охорони. Нерідко ягодами вовчого лика отруюються діти, доза в 10-15 ягід уже смертельна. Через наявність у рослині пекучого гострого соку тварини її не їдять. Протиотрута – ковтання льоду, морфій, слизові відвари;
  • анемона дібровна – декоративна рослина, яка потребує охорони. Квітки анемони закриваються на ніч і перед дощем – це засіб для захисту пилку від вологи. Розмножується кореневищами і насінням. Цвітіння настає тільки на 10-12 рік після висівання насіння. Якщо навесні кореневище залишається без наземної частини, рослина гине. Ось чому не слід зривати її на букети;
  • плющ звичайний – вічнозелений виткий кущ, який своїми численними присоскоподібними коренями прикріплюється до сторонніх предметів (дерев, скель тощо). Плющ іноді досягає 30 м у висоту;
  • горлянка повзуча – латинську назву цього роду утворено від слова, що означає «виганяти». Видова назва в перекладі з латинської мови – повзуча. Українська назва пов’язана з особливостями будови рослини. В Україні росте близько 10 видів горлянки. Горлянку повзучу використовують у народній медицині. Добра медоносна і декоративна рослина. Трава містить алкалоїди, дубильні речовини, ефірні олії. Для виготовлення лікарських форм збирають траву під час цвітіння.

Багатою є й фауна цієї території. Тут можна зустріти козулю європейську, свиню дику, борсука, лисицю, ящірку прудку.

Мандрівку по пішому туристичному маршруті «Від городища до городища через колишні села» розпочинаємо з центру села Пеняки. Мандрівникам бажано добратися туди зарання, або виїхати рано-вранці першим рейсовим автобусом з Бродів. У цьому мальовничому селі, якому нещодавно виповнилося 500 років від дати першої писемної згадки, є чимало цікавих об’єктів, які варто оглянути, довідатися про їх історію тощо. Відтак, вийшовши з автобуса на зупинці в центрі села, насамперед йдемо оглядати сільський храм – церкву Покрови Пресвятої Богородиці (фото 1), залишки кам’яної огорожі та в’їзної брами колишнього графського палацу і колону зі статуєю Матері Божої (фото 2), яка, за переказами, була виготовлена учнями славнозвісного скульптора Пінзеля.

Багато цікавого з історії сих споруд, зокрема й про колишній графський палац в Пеняках, мандрівникам можуть розповісти турпровідники Національного природного парку «Північне Поділля». Як свідчать історичні письмена, у цьому селі довгий час проживав видатний натураліст ХІХ сторіччя, щедрий меценат наук і мистецтв, орнітолог граф-природолюб Володимир Дідушицький, який є засновником першого в Європі природоохоронного резервату, славнозвісної «Пам’ятки Пеняцької». Про його неординарне життя, сповнене палкої любові до природи рідного краю, в селі переповідають  із покоління в покоління.

Після оглядин церкви Покрови Пресвятої Богородиці, кам’яної огорожі колишнього графського маєтку і статуї Богоматері, продовжуємо мандрівку по асфальтовій дорозі до другої частини села. Оминувши будівлю сільської ради, що справа, і Народний дім – зліва, виходимо до моста через річку, яка розділяє село на дві частини. Тут перед очі мандрівників, по обидва боки від дороги, широченько розкинулися мальовничі луки по низовині колишнього ставка. Далі по насипаній греблі між двома, так званими парцеляціями села, виходимо до сільської школи, через дорогу від якої знаходиться автобусна зупинка. З цього місця, дотримуючись західного напрямку, прямуємо до старого костелу Святого Альфонса Родрігеса. Фото 3. Проходимо попри фігуру Яна Непомука, що на роздоріжжі, й рухаємося дорогою ліворуч вверх.

Костел цікавий тим, що був збудований у стилі необароко в тридцятих роках минулого сторіччя за проектом Вавжинця Дайчака, який свого часу навчався у цісарсько-королівській гімназії ім. Кронпринца Рудольфа у Бродах.

Від костелу маршрут слід продовжувати по тій самій дорозі у західному напрямку до перехрестя. На перехресті доріг повертаємо праворуч і сільською вулицею, яку місцеві мешканці називають «Загороди», понад будівлю Пеняківського лісництва та поміж сільськими обійстями виходимо за село, де попереду, на підвищених ділянках мальовничого рельєфу, розкинулися людські поля. На суміжній дорозі повертаємо ліворуч і прямуємо до лісових ділянок, які видніються на горбках зліва. Далі, пройшовши під високовольтними лініями електромережі, рухаємося по польовій доріжці, що тягнеться попри ліс. На роздоріжжю, біля фігури, географічні координати якої дорівнюють 49°53’48.10″ пн.ш. та 25°09’21.44″ сх.д., прямуємо по лівій крайній доріжці, протоптаній поміж трав, до єдиного в цій місцевості ще «живого» помешкання. До речі, колись тут було кілька господарських дворів. В Пеняках цей віддалений від села хутір місцеві мешканці називають Гуціско Пеняцьке.

Варто зауважити, що на цій ділянці туристичного маршруту надзвичайно прекрасні краєвиди – трав’янисті луки з кущами верболозів та стрункими тополями праворуч, і мальовничі горбки, вкриті молодою сосниною та височезними буками, ліворуч.

З огляду на природне довкілля, тут надзвичайно гарне місце для привалу. Зазвичай у цьому місці туристи ненадовго базуються – знімають із себе наплічники, викладають бутерброди та печення для перекусу, а потім невеличкими групами почергово йдуть оглядати заліснені тераси та оборонний вал дитинця стародавнього Пеняцького городища.Оминувши господарку, а за нею декілька невеличких городів, рухаємося польовою дорогою до криниці, що у підніжжі пагорба колишнього Пеняцького городища. Паралельно з дорогою, у декількох метрах зліва, можна побачити невеличкий ручай. Саме він і є витоком від джерела, над яким стоїть пам’ятна фігура зі скульптурою Ісуса Христа та Івана Хрестителя. Географічні координати об’єкта – 49°53’28.30″ пн.ш. та 25°08’42.30″ сх.д. Джерело дбайливо облагороджене місцевими мешканцями – над ним споруджено кам’яний грот, з якого витікає прохолодна смачна вода. Фото 4.

Після короткого перепочинку на мальовничій поляні та оглядин цікавих туристичних об’єктів, поповнюємо запаси питної води, одягаємо на себе наплічники і гайда – вперед у мандри по маршруті.

Від джерела, вийшовши на ґрунтову дорогу, йдемо по ній в напрямку високого лісу по азимуту 215°. В лісі дорога частково петляє і не всюди добре проглядається. Для того, щоб не збитися з маршруту і не заблукати у височенькому буковому лісостані, слід дотримуватися південно-західного напрямку – періодично на вигинах дороги напрямок корегуємо за допомогою компаса. На цій ділянці маршруту важливо якомога скоріше вийти на добротну насипну дорогу, наїжджену вантажним автотранспортом, яка веде із села Лукавець до села Підгірці через колишню Гуту Пеняцьку. Від джерела Пеняцького городища до дороги, по прямій, віддаль складає 600 м., а по непроглядній зарослій лісовій дорозі необхідно пройти 750-800 м. притім на роздоріжжях потрібно щораз вибирати південно-західний напрямок в межах азимутів 230-260°.

Добравшись до насипної дороги, можемо бути певними, що ми на правильному шляху. Адже поруч в лісі інших таких доріг немає. Тож беремо напрямок за азимутом 305° і прямуємо в бік колишнього села Гута Пеняцька. По дорозі стрічатимуться охоронні знаки Національного природного парку «Північне Поділля» і, звичайно, квартали мальовничих різновікових ділянок букового лісу, що у спекотну пору «дихає» на мандрівників свіжістю лісової прохолоди, щедро наповненої запахами розмаїтих рослин.

При підході до місцевості, на якій розташовувалося село Гута Пеняцька, з лівого боку від дороги, знаходиться старе кладовище колишнього села. Його географічні координати дорівнюють 49°54’02.94″ пн.ш. та 25°06’26.83″ сх.д. До сьогодні цим об’єктом опікуються члени польського товариства «Huta Pieniacka».

Рухаючись далі по дорозі, яка пролягає поміж сіножаттями, виходимо на перехрестя доріг і повертаємо ліворуч. Через якихось неповних 100 м. на невеличкому насипі бачимо кам’яний постамент з хрестом, який встановлено у пам’ять про замордованих польськими шовіністами директора Підгорецької школи Івана Вавріва, його дружини, отця Мартина Балюти та інших мешканців нашого краю у роки Другої світової війни. Географічні координати пам’ятника – 49°54’09.44″ пн.ш. та 25°05’55.94″ сх.д.  Фото 5.

Неподалік від цієї символічної могили, прямо по дорозі зліва, розташовується Меморіал мешканцям Гути Пеняцької, яких було спалено німецько-фашистськими карателями 28 лютого 1944 року. Географічні координати Меморіалу – 49°54’09.47″ пн.ш. та 25°05’55.85″ сх.д.

Від Меморіалу замордованим польським селянам туристичний маршрут пролягає до водойми, яка знаходиться в низовині, що у південному напрямку. Пройти туди найкраще по трав’янистій доріжці, яка відгалужується від ґрунтової ліворуч біля пам’ятника і тягнеться поміж просторими сіножаттями до самого лісу. Мальовничість тутешньої місцевості вражає своїм простором території, пишністю трав та розмаїттям квітів. Тут усе біорізноманіття оточених лісами луків – на кшталт казкового.

Зійшовши по дорозі вниз до ставка, обходимо його з лівої сторони через невеличку насипну дамбу – і до лісу. Поруч з високими деревами на березі водойми розбиваємо туристичний бівуак, облаштовуємо місце під вогнище, бо саме тут завершуємо мандрівку першого дня. Географічні координати місця ночівлі – 49°53’52.95″ пн.ш. та 25°05’56.63″ сх.д.

В якості доброї поради чи підказки від бувалих туристів, намети рекомендовано розкласти так, щоб у вечірню пору та вночі було можливо споглядати зоряне небо крізь москітну сітку намету, а вранці, відхиливши наметові створи, – побачити прекрасний краєвид, у мозаїці якого – ніжно оповитий легким туманом ставок, розкішні дерева на горизонті та пахучі смарагдові трави луків, щедро оздоблені срібними крапельками ранкової роси, що несказанно іскряться під лагідними промінцями літнього сонечка. Фото 6.

Ранки у цій місцевості надзвичайно колоритні. Тож не варто баритися з побудкою. Хоча, про початок дня у літню пору туристам тут нагадують дзвінкоголосий спів пташок, хлюпання риби у ставку та перші промінчики лагідного ранкового сонечка. Важливо, ще до снідання згорнути намети, спакувати наплічники та оглянути територію бівуаку на предмет екологічної чистоти, лише тоді, смачно та ситно поснідавши, вирушати у продовження мандрівки по маршруті.До речі, слід зауважити, що у лісових масивах поруч зі ставком, в кінці літа й на початку осені, зростає багато різних грибів – білі, підберезники, підосичники. Особливо їх  чимало можна назбирати у молодому березовому лісі з південного боку від ставка. Відтак, проходження маршруту слід планувати в таких часових параметрах, щоб група туристів прибула до місця першої ночівлі в обідню пору, але не пізніше 15.00. Тоді й часу більше буде для розбивання туристичного бівуаку, заготівлі дров, приготування їжі та для збирання грибів.

Від місця першої ночівлі, вирушаємо через дамбу на зворотну дорогу, якою заходили до ставка. Дійшовши по ній до меморіалу загиблим польським мешканцям Гути Пеняцької, далі рухаємося праворуч по наїждженій ґрунтовій дорозі до перехрестя. На перехресті доріг маршрут пролягає по дорозі ліворуч, азимут руху – 300°. Ця добротно насипана ґрунтова дорога, як вже зазначено вище, пролягає між селами Підгірці та Лукавець. До Другої світової війни то був важливий їздовий тракт між суміжними селами Брідщини і Золочівщини, частково викладений вапняковим камінням.

Мандруючи лісовою дорогою, по обидва боки якої в полі зору туристів – лісові квартали високих букових насаджень, через якихось півтори кілометра наблизимося до кам’яної придорожньої фігури. У цьому місці турмаршрут далі пролягає по прилеглій дорозі праворуч, яка виводить на місцевість, де у довоєнні роки розташовувався хутір Скляна Гута. Географічні координати фігури – 49°54’39.50″ пн.ш. та 25°04’56.60″ сх.д.

Від фігури до колишньої Скляної Гути – 610 метрів шляху. Пройшовши зазначену віддаль, перед очі мандрівників розкинеться велика лісова поляна. Саме тут за австрійських та польських часів знаходився невеликий панський маєток та промислові споруди, де виготовляли скляні вироби. Також за переказами, тут, за польських часів, був тартак. Однак, цікавим для туристів об’єктом, який залишився в цій місцевості від тих часів, є своєрідний бетонний саркофаг над водним джерелом, що внизу у лісовій гущавині, праворуч від розваленого старого моста. Фото 7. Географічні координати джерела дорівнюють 49°54’57.60″ пн.ш. та 25°02’11.30″ сх.д.

В історії Скляної Гути є трагічна сторінка про те, що неподалік від джерела,  в іншій – дерев’яній криниці у перший день Різдва Христового – 7 січня 1944 року – польські бойовики армії крайової зі своїми тодішніми сателітами більшовицькими партизанами вбили українського священика отця Мартина Балюту, його покоївку та фурмана, коли ті їхали до села Жарків для відправи Різдвяних Богослужінь. Їхні тіла були віднайдені лишень у 1993 році і перепоховані на кладовищі в селі Ясенів.

Для продовження мандрівки по запланованому маршруті від Скляної Гути туристам необхідно вернутися на лісову насипну дорогу Підгірці-Лукавець, а точніше – до вищезгаданої придорожньої фігури. А далі, від фігури, рух слід продовжувати по насипній дорозі в західному напрямку за азимутом 290°. Через півтори кілометра дорога повертає ліворуч на 90° і виходить на азимут 200°. Від цього повороту, пройшовши насипною дорогою ще якихось 800 метрів, переходимо ліворуч на лісову дорогу, що звивисто пролягає поміж багатолітніх буків високого лісу. Притім головна насипна дорога у цьому місці повертає праворуч.

Уже через якихось 150 метрів ґрунтова дорога з високого лісу виводить на трав’янисті луки, часто-густо зарослі чагарниками. Однак, згідно з маршрутом, туристам слід продовжувати рухатися по цій наїждженій поміж трав дорозі, дотримуючись південно-західного напрямку, що дорівнює азимуту 210°. Через якихось півкілометра перед очі мандрівників, ліворуч від дороги, з’явиться поле, на якому єгері висівають сільськогосподарські культури для диких звірів. Найчастіше те поле працівники мисливського товариства засівають кукурудзою, що є поживою як для диких кабанів, так і для козуль.

Щоб потрапити до місця колишнього польського села Гута Верхобузька, слід рухатися, згідно з планом туристичного маршруту, попри поле правим боком до прилеглої трав’янистої доріжки. Далі, від поля, повертаємо праворуч і через якихось 130 м. у заростях кущів та дерев побачимо залишки фундаментів від колишніх сільських будівель. Географічні координати першого такого об’єкта – 49°54’16.10″ пн.ш. та 25°03’34.90″ сх.д. Інша господарка розташовувалася на віддалі 150 м у південно-західному напрямку, азимут – 200°, а від неї, у тому ж напрямку на відділі якихось 100 м. в заростях ліворуч та проворуч, теж є руїни фундаментів двох господарок. А ще в тому місці добре проглядається колишній сільський гостинець, обабіч якого збереглася алея старих лип та залишки кам’яного фундаменту від колишнього костелу і пам’ятного знака. Фото 8. Географічні координати об’єкта – 49°54’09.80″ пн.ш. та 25°03’32.60″ сх.д.

За картографічною інформацією австрійського періоду в селі Гута Верхобузька було майже 30 господарських дворів. Оглядаючи місцевість, зокрема каміння фундаментів колишніх будівель та старі фруктові дерева тодішніх садів, спонтанно виникають думки про людське життя-буття, яке тут вирувало 80 років тому: в полях і на сіножаттях працювали селяни, дзвінкими голосами та сміхом гомоніли діти, у луках паслися корови, а в річці В’ятина, що протікала у низов’ї села, плескалися качки та гуси. Здавалося, ніщо не передбачало біди. Однак, весною 1944-го – життя тут припинилося.

Сьогодні на Гуті Верхобузькій ­– безлюдно, лишень з ранньої весни до пізньої осені колоритно буяє природа своїми травами, чагарниками та багатолітніми деревами в пам’ять про тих, хто тут народився, проживав та помер.

Від Гути Верхобузької мандрівку продовжуємо до місцевості іншого зниклого села, що називалося Дзвінець. Для цього мандрівникам слід знову пройти попри єгерське поле і вийти на ту ж саму доріжку, що пролягає у траві поміж чагарниками. Для продовження мандрівки по заданому маршруті, на дорозі беремо напрямок руху на захід, дотримуючись азимуту в межах 250°. Прямуючи від Гути Верхобузької до Дзвінця, важливо не збитися з дороги, яка в цій місцевості є звивистою і простягається через чагарники, що почергово зміняються молодим лісом, а в літню пору добряче заростає високою травою та хмизом. Відтак, мандрівникам необхідно періодично звіряти напрямок руху за компасом, дотримуючись західної сторони. Спочатку на цій ділянці маршруту дорога пролягає через невелику балку, більш подібну на колишній ручай, що впадав у річку В’ятину, далі звивисто тягнеться через ліс і виводить до поля, що розкинулося на пагорбі у лузі в оточені лісів. Звідси, йдучи заледве помітною стежиною попри поле, виходимо до іншої дороги, наїждженої по траві возами. Тягнеться та доріжка від насипного шляху Підгірці-Лукавець по хребту Головного європейського вододілу до села Верхобуж, що у Золочівському районі. Її напрямок дорівнює азимуту 150°. Однак, наш туристичний маршрут у цьому місці пролягає на північ. Відтак, мандрівникам слід рухатися по дорозі за зворотнім азимутом 330°. У весняну пору по обидва боки від дороги можна бачити цвітіння дерев, найбільше слив. Це залишки садів на колишніх селянських обійстях села Дзвінець. Окрім того, у весняно-осінній період тут добре проглядаються прямокутні площі, де стояли хати та господарські будівлі. Саме чомусь на їх місцях рясно зростає гірчак заввишки 2-3 м. – інвазійна рослина, яку науковці-ботаніки називають рейнутрією японською. Фото 9.  Географічні координати найбільшого скупчення цього гірчака дорівнюють 49°54’17.25″ пн.ш. та 25°01’45.53″ сх.д.

Від ділянки колишнього села Дзвінець маршрут пролягає по дорозі в бік високого букового лісу. Щойно увійшовши в ліс, зліва знаходимо квартальний стовп, біля якого повертаємо ліворуч і йдемо по ледь помітній стежині в гущавину лісу, дотримуючись азимуту 210°. Далі рухаємося лісом поміж високих буків до яру, що на віддалі приблизно 300 метрів від дороги. Яр перетинаємо в точці, географічні координати якої дорівнюють 49°54’16.30″ пн.ш. та 25°01’29.90″ сх.д. Орієнтиром того, що мандрівники знаходяться у потрібному місці, є три височенні в’язи, які зростають з одного кореня. Фото 10.

Звідси, від яру, простягається пряма затінена дорога буковим лісом у західному напрямку, азимут – 253°. До речі, ця ділянка лісу належить до територій Національного природного парку «Північне Поділля» і значиться як ботанічна пам’ятка природи «Сасівська».

Пройшовши лісовою затіненою дорогою півтора кілометри, виходимо до невеличкого водного потоку, що у цій місцевості протікає паралельно з маршрутом. Далі необхідно йти попри лісовий ручай, який нас виведе до невеликого водоспаду.

Йдучи за напрямом потоку, через якихось чверть кілометра вийдемо до водоспаду. Фото 11. Його географічні координати – 49°54’03.60″ пн.ш. та 25°00’02.60″ сх.д. У цьому місці, відповідно до плану проходження маршруту, передбачено облаштування туристичного бівуаку для другої ночівлі. Води та дров у цій місцевості вдосталь. Та й невеличкі, густо вкриті зеленою рослинністю тераси над яром – чи не найкраще місце для розкладання наметів. Однак, до водоспаду мандрівникам необхідно прийти не пізніше 17.00, оскільки у високому затіненому буковому лісостані швидко темніє, тож потрібно завидна приготовитися до вечері та ночівлі.У цій місцевості мандрівники мають унікальну можливість спостерігати як насправді виглядає автентичний буковий ліс в усій своїй красі. А ще тут можна бачити великі й малі яри із багатьма водними джерелами, що пробиваються на поверхню кришталево-чистою водою з-під кам’яних брил, які тільки додають мальовничості ландшафту цієї залісненої місцевості.

Вранці туристи тут прокидаються від дзвінкого різноголосся лісових пташин, оскільки побачити ранішнє сонячне проміння не можливо через гущавину верхів’я високих буків. Але це – не так вже й важливо. Зате тут для любителів ранкових водних процедур – чи не найкращі принади, які можна мати в умовах дикої природи. Прохолодна водиця дзвінкого водоспаду додає бадьорості та наснаги кожному, хто нею щиро вмивається.Ночувати у наметі в цій місцині несказанно романтично. Уночі можна чути уривисте гукання сови та дзвінкі переливи спадаючої води. Зорі на нічному небі практично не проглядаються через густе листя на кронах буків. Щодо звірів, то на цій ділянці ботанічної пам’ятки природи мандрівникам часто стрічається дикі кози, зрідка – кабани. Якщо повезе, то можна побачити й борсука.

Після сніданку, згорнувши туристичний бівуак та спакувавши наплічники, вирушаємо в путь для завершального етапу нашого походу. Адже до городища Пліснесько залишається більше 5-ти кілометрів. Для цього від водоспаду мандрівникам потрібно рухатися прохідними ділянками через лісоповали та яри у північно-західному напрямку до вже знайомої насипної дороги, що веде з Гути Пеняцької до Підгорець, оскільки явно вираженої стежини в цій місцині немає. Відтак, щоб не заблудитися, туристам необхідно серед багатьох зарослих стежок та колишніх лісових доріг вибирати ті, котрі ведуть у північному та північно-західному напрямку, періодично споглядаючи на компас – дотримуючись азимуту 310°. До речі, на цій ділянці ботанічної пам’ятки природи «Сасівська» мандрівникам, у будь-яку пору року, може випасти нагода зустрітися з інспектором державної охорони природно-заповідного фонду НПП «Північне Поділля» Василем Сапожником. На прохання мандрівників він, беззаперечно, допоможе зорієнтуватися на місцевості та спровадити на вірний шлях, що веде до села Підгірці.

Вирвавшись з лісової гущавини на насипну дорогу, можна бути впевненим, що рухаємося вірним шляхом. Йдемо далі по дорозі вниз до асфальтового шосе Золочів-Броди. Вже при підході до Підгорець, з насипної дороги через долину, мандрівникам покажнться Підгорецький монастир.

На асфальтовій дорозі повертаємо праворуч і прямуємо до автобусної зупинки, за якою повертаємо ліворуч і по ґрунтовій доріжці, попри потік, йдемо в бік монастиря. Щойно проминувши господарське обійстя, що зверху справа, згодом ставок зліва, погляд у цьому місці слід націлити праворуч, вибираючи у заростях прохід для підйому вверх – до славнозвісного стародавнього Пліснеська.

Пробравшись на територію колишнього древнього Пліснеська, мандрівники мають можливість оглянути ділянку, на якій знаходився Оленин сад, оборонні вали, між якими – глибоченний рів, та інші цікаві історичні й природні об’єкти. До речі, у вересні 2015 року тут засновано історико-культурний заповідник «Давній Пліснеськ». Пліснеський археологічний комплекс, який є складовою заповідника, – це унікальна сукупність різночасових пам’яток, насамперед середньовічної доби. До його складу входять:

– давньослов’янський культовий центр кін. VІІ–Х ст.;

– слов’янське городище ІХ–Х ст. (укріплене поселення полісного типу площею близько 450 га, одне з найбільших городищ Східній Європі);

– давньоруське городище ХІІ–ХІІІ ст. (літописний Пліснеськ, який двічі згадується у Повісті минулих літ під 1188 і 1232 роками, та у шедеврі давньоруської літератури – «Слові о полку Ігоревім…» 1187 р.);

– курганний могильник ХІ – поч. ХІІ ст. (нині налічує близько 150 курганних поховань варязьких дружинників та їхніх слов’янізованих нащадків і є одним з найбільших курганних некрополів Київської Русі);

– Підгорецький монастир чину Святого Василія Великого ХІІ–ХVІІІ ст., здавна іменований «Пліснеський». Заснований ще у кінці ХІІ ст. на сьогодні монастир є діючим та претендує на статус одного з найдавніших в Україні, адже його діяльність та розвиток були практично безперервними.

Окрім оглядин території колишнього городища Пліснесько, мандрівники, за наявності запасу часу, також можуть відвідати і Підгорецький монастир, ознайомитися із сакральною архітектурою та історією цієї монахської обителі.

Після завершення мандрівки по мальовничих просторах Брідського краю та трьохденного спілкування з унікальною живою природою, настає пора повертатися до урбанізованого середовища. Для цього туристам необхідно вернутися на автобусну зупинку біля джерела, що на хуторі Пліснесько. Звідтіль маршрутними автобусами можна виїхати у напрямку Бродів та Золочева.

Трьохденна мандрівка по туристичному маршруті «Від городища до городища через колишні села» розрахована на туристів усіх вікових категорій. Особливо вона буде цікавою для тих, хто любить несказанно мальовничу природу північного краю Подільської височини, зокрема Вороняцького горбогір’я нашої унікальної Брідщини, хто по-справжньому цікавиться її історією та культурою.

Топографічна карта маршруту

Топографічна карта маршруту

Фото 1 Церква Покрови Фото 2 Статуя Богоматері Фото 3 Костел Св Родрігеса Фото 4 Грот-джерелоФото 5. Пам'ятний хрест

Фото 6 Місце першої ночівліФото 7 Криниця на Скляній Гуті
Фото 8 Гута Верхобузька

Фото 9 ДзвінецьФото 10 Трьохстовбурний вязФото 11 Водоспад на території памятки Сасівська

Comments are currently closed.


Розробка та супровід: Квест